Ризик розвитку інфекції сечових шляхів (ІМП) протягом життя існує у 50% дорослих жінок. У дівчаток до 6 років ризик розвитку ІМП у 3 рази вищий, ніж у хлопчиків. ІМП нерідко розвивається у молодих, сексуально активних жінок віком від 18 до 29 років. Селекція вірулентних штамів мікроорганізмів та зростання їх резистентності диктують необхідність пошуку нових антимікробних хіміопрепаратів та розробки схем профілактики та лікування ІМП.

Існують різні види класифікації ІМП залежно від патогенетичних механізмів, локалізації процесу та інших факторів, наприклад супутніх захворювань. ІМП нерідко ділять на неускладнену та ускладнену.

Неускладнена ІМП частіше виявляється у жінок з анатомічно та функціонально нормальним сечовим трактом.

Ускладнена ІМП розвивається на тлі порушення уродінаміки за обструктивним типом – при каменях різної локалізації, стриктурах верхніх сечовивідних шляхів, інфравезикальній обструкції, а також у осіб, які перенесли різні медичні маніпуляції, що ускладнює діагностику та лікування. Хворим із ускладненою ІМП необхідно більш серйозне медичне спостереження до та після лікування. Тяжкі форми ІМП вимагають госпіталізації та стаціонарного лікування.

ІМП у дорослих можуть бути класифіковані і за іншими клінічними категоріями: на гостру та хронічну, гостру інфекцію нирок, катетер-асоційовану, уросепсис.

Спектр антибактеріальних препаратів, які можуть використовуватися в емпіричній терапії та профілактиці ІМП, має бути адаптований до переліку основних збудників. Етіологія неускладненої ІМП досить добре вивчена: спектр етіологічних агентів однаковий при інфекції нижніх та верхніх сечовивідних шляхів та у 70-95% випадків представлений Escherichia coli та більш ніж у 5% – Staphylococcus saprophyticus. Іноді можуть бути виділені інші представники Enterobacteriaceae, такі як Proteus mirabilis та Klebsiella або ентерококи.

Приблизно у 10-15% пацієнтів із клінічними проявами ІМП бактеріурію не можна виявити за допомогою рутинних методик.

Результати численних багатоцентрових досліджень показали, що в амбулаторній практиці лікування ІМП можливе на емпіричній основі з урахуванням даних про чутливість Е. coli (основний збудник) до антибактеріальних препаратів. У нашій країні зберігається висока чутливість позалікарняних штамів Е. cоli до фторованих хінолонів, аміноглікозидів, дещо менша (резистентність близько 15-20%) – до котримоксазолу (триметоприм-сульфаметоксазол); невисока – до ампіциліну, нітроксоліну.

Тривалий час у пацієнтів, які не страждають на супутні захворювання, препаратом вибору для лікування ІМП був ко-тримоксазол (Warren J. та співавт., 1999). Інші медикаменти, зазвичай фторхінолони, використовувалися як резервні засоби. Останнім часом відбулося переосмислення цього алгоритму у зв’язку із зміною антибіотикочутливості у різних географічних регіонах.

Протягом останньої декади резистентність до котримоксазолу збільшилася (статистично значимо) вдвічі. Ефективність бета-лактамів, таких як ампіцилін та цефалотин, була невисокою вже у 1990 р. (71% та 80% відповідно) і суттєво зменшилася до 1999 р. (62% та 72% відповідно). Навпаки, протягом цього періоду не відзначено суттєвих змін на рівні резистентності до фторхінолонів та нітрофуранів.

До виникнення антибіотико-стійких штамів часто призводять контакт із внутрішньолікарняними інфекціями, неадекватні за тривалістю курси лікування та некоректне призначення лікарських препаратів. У світлі останніх драматичних змін антимікробної резистентності виникає необхідність перегляду рекомендацій щодо лікування ІМП. У зв’язку з резистентністю більшості уропатогенів, що збільшується, до традиційних антимікробних препаратів, включаючи «золотий стандарт» – ко-тримоксазол, сьогодні у світі зростає роль фторхінолонів у лікуванні ІМП. Препарати групи фторхінолонів, об’єднані загальним механізмом дії (інгібують синтез ключового ферменту бактеріальної клітини – ДНК-гірази), мають широкий спектр антимікробної активності та сприятливі фармакокінетичні властивості (висока біодоступність та високий ступінь екскреції із сечею у незміненому вигляді).

На відміну від своїх нефторованих попередників (налідиксова кислота, піпемідієва кислота, циноксацин та ін), фторовані хінолони мають більш високу активність in vitro, ширший антимікробний спектр, кращу фармакокінетику. До них рідше розвивається резистентність бактерій.

Згідно з останніми рекомендаціями Американської асоціації інфекційних хвороб, фторхінолони можуть розглядатися як препарати першої лінії в регіонах з високою ймовірністю наявності резистентних штамів. У рекомендаціях Європейської асоціації урологів (2001) зазначається, що у зв’язку з досить високою вартістю фторхінолонів препарати цієї групи не можуть бути рекомендовані як «засоби першої лінії» для емпіричної терапії, за винятком регіонів, де резистентність уропатогенів до котримоксазолу > %. У зв’язку зі зростанням резистентності (включаючи резистентність до фторхінолонів в деяких регіонах) надзвичайно важливим є подальше вивчення структури уропатогенів, що виділяються, та їх чутливості до антимікробних засобів, особливо у хворих з рецидивною та ускладненою ІМП (Blazquez R та співавт., 19). співавт., 1999).

Дослідження in vitro показали, що до котримоксазолу резистентні приблизно 10-20% штамів E. coli, виділених у жінок з ІМП в США. Альтернативними препаратами для лікування неускладненої ІМП є фторхінолони та нітрофурантоїн, проте повідомлення про їх активність щодо штамів, стійких до котримоксазолу, зустрічаються рідко. Тестування, проведене в лабораторіях США в 1998-2001 рр., показало, що 9,5% таких штамів E. coli резистентні до ципрофлоксацину і 1,9% – до нітрофурантоїну, причому 10,4% бактерій, стійких до ципрофлоксацину. і до нітрофурантоїну.

У рамках міжнародного проекту ECO.SENS у 252 медичних центрах 17 країн світу було обстежено 4734 жінок із гострою неускладненою ІМП. E. coli було виявлено у 77% випадків. Зазначено, що 42% штамів E. coli резистентні принаймні до одного з 12 антимікробних препаратів. Резистентність до ампіциліну склала 29,8%, сульфаметоксазолу – 29,1%, триметоприму – 14,8%, котримоксазолу – 14,1% та налідиксової кислоти – 5,4%. Klebsiella spp. були стійкі до ампіциліну у 83,5% випадках та до фосфоміцину – у 56,7%. Інші представники Enterobacteriaceae, за даними Kahlmeter G., 2003, виявилися досить резистентними до бета-лактамів (до ампіциліну – 45,9%, амоксицилін/клавуланату – 21,3% і цефадроксилу – 24,6%), нітрофурантоіну (4 %) та фосфоміцину (15,6%).

Результати вивчення чутливості E. coli до антибактеріальних препаратів у 15 лабораторіях Франції також показали, що до амоксициліну чутливі лише 58,7% мікроорганізмів, до амоксицилін/клавуланату – 63,3%, котримаксозолу – 78,2%, цефалотину – 6 8%, цефуроксиму – 77,6%, цефіксіму – 83,6%, тоді як для фторхінолонів ці показники склали: норфлоксацин – 96,6%, офлоксацин 96,3%, ципрофлоксацин 98,3% (Goldstein FW, 2000 ).

Нові тенденції у розвитку хінолонів пов’язані з появою фторованих похідних, що мають набагато більшу активність щодо широкого спектру мікроорганізмів, включаючи грампозитивні та внутрішньоклітинні збудники інфекцій, а також анаероби. Поява лікарських форм для парентерального введення дозволяє використовувати сучасні фторхінолони для ступінчастої антимікробної терапії. Першим препаратом цієї групи став Левофлоксацин. В даний час продовжуються порівняльні дослідження клінічної та бактеріологічної ефективності так званих «класичних» та «нових» фторхінолонів при різних режимах дозування у хворих на ІМП.

Дослідження ефективності левофлоксацину, ципрофлоксацину та гатифлоксацину у 26 госпіталях США у 2000 р. (TRUST) показало, що P. mirabilis більш чутливий до левофлоксацину (94%), ніж до ципрофлоксацину (87,7%) та гатифлоксацину (87,7%) та гатифлоксацину (87,7%); . Чутливість Pseudomonas aeruginosa до левофлоксацину та ципрофлоксацину була дещо вищою (73-73,5%), ніж до гатифлоксацину (71%). S. maltophilia також була більш чутливою до левофлоксацину та гатифлоксацину (77,7-79,8%), ніж до ципрофлоксацину (29,7-33,0%). Чутливість виділених штамів E. coli до 3 досліджених фторхінолонів виявилася практично рівною.

При порівнянні ефективності у 56 жінок із гострим неускладненим циститом одноразової дози левофлоксацину (200 мг) та 3-денного курсу терапії цим препаратом (100 мг 2 рази на добу) не виявлено суттєвих відмінностей. Ефективність склала 96,9% у першій групі та 95,8% – у другій, а рецидив ІМП через 3 місяці після закінчення лікування спостерігався, відповідно, у 17,4% та 5,6% випадків (Koyama Y. та співавт., 2000).

Дані, опубліковані італійськими авторами, свідчать про високу клінічну та мікробіологічну ефективність левофлоксацину в дозі 250 мг протягом 3 діб при неускладненій ІМП, а в дозі 250 мг протягом 7-10 діб – при гострому пієлонефриті та ускладненій ІМП (Trinchiere A.). ).

При ускладненій ІМП ефективність дії левофлоксацину на бактеріурію досягає 90%, а офлоксацину – 88,5% (Peng MY, 1999). Хороша ефективність левофлоксацину відзначена і при лікуванні ускладненої ІМП у спинальних хворих (MacMillan R.D., 2001).

Порівняння антимікробної активності, фармакокінетичних та фармакодинамічних властивостей, а також результати клінічних досліджень свідчать про те, що при лікуванні тяжкої ускладненої ІМП доза левофлосацину 500 мг 1 раз на добу порівнянна з дозою ципрофлоксацину 500 мг 2 .

При ускладненій ІМП левофлоксацин у дозі 250 мг на добу протягом 7-10 днів був ефективнішим і краще переносився хворими, ніж ломефлоксацин у дозі 400 мг на добу протягом 14 днів. Повна мікробіологічна ерадикація збудника настала у 95,5% (168/176) випадків у групі левофлоксацину та у 91,7% (154/168) – у групі ломефлоксацину (Klimberg I.W. та співавт., 1998).

На думку ряду авторів, левофлоксацин є хорошою альтернативою для емпіричної терапії ускладненої ІМП, а також резервним препаратом при рецидивуючій інфекції та інфекції, резистентної до бета-лактамів (Martin SJ і співавт., 2001).

Ризик розвитку ІМП після катетеризації сечового міхура у госпітальних умовах становить 5% у чоловіків та 10-20% у жінок, після цистоскопії – 4,7%, після трансуретральної резекції (ТУР) сечового міхура – 39%, після ТУР простати – 6 – 49 %, після транстректальної біопсії простати – 6,2-87%, а після дистанційної літотрипсії (ДЛТ) – 5,7%. Вибір препарату для антибіотикопрофілактики ІМП залежить від його фармакокінетики та здатності створювати високі концентрації в тканинах під час процедури. Левофлоксацин відповідає цим вимогам і дозволяє знизити кількість ускладнень після біопсії простати та ендоскопічних досліджень (Trinchieri A., 2002).

Застосування левофлоксацину в одноразовій дозі 500 мг призвело до зниження частоти розвитку ІМП у 400 хворих, які перенесли трансректальну біопсію простати, до 0,25% (Griffith B.C., 2002).

Левофлоксацин у субстратних концентраціях може виявитися більш ефективним, ніж ципрофлоксацин і офлоксацин, при тривалому (противорецидивному) лікуванні ІМП (Baskin H., 2002).

У порівняльному дослідженні з одноразовим внутрішньом’язовим призначенням нетилміцину або дибекаїну, проведеному в Токійському медичному університеті, була показана достатня ефективність одноденного застосування левофлоксацину (100 мг 3 рази) для профілактики ІМП після урогінекологічних досліджень (Hayashi, 2001).

Інше дослідження, виконане японськими вченими 2001 р., показало, що при середній концентрації левофлоксацину в плазмі крові 2,4 мкг/мл, його рівень у слизовій оболонці сечового міхура становить 5,7 мкг/мл. Отримані дані дозволяють рекомендувати левофлоксацин для профілактики ІМП при виконанні ТУР сечового міхура (Hattori T. та співавт., 2001).

У клініці урології МГМСУ при тяжких ІМП у післяопераційному періоді після масштабних втручань застосовують новий антимікробний препарат групи фторхінолонів – L-ізомер офлоксацину – левофлоксацин. Вибір фторхінолонів пояснюється доведеною здатністю препаратів цієї групи краще за інших проникати в біоплівку [Stratton, 1996]. Антимікробна активність левофлоксацину in vitro у 2 рази перевищує активність офлоксацину. Препарат відрізняється вигідною фармакокінетикою: дуже високою біодоступністю (99%) та високим ступенем екскреції із сечею у незміненому вигляді (8%) [Davis, 1994]. Незважаючи на наявність перехресної стійкості між левофлоксацином та іншими фторхінолонами, деякі мікроорганізми, стійкі до хінолонів, можуть виявляти чутливість до левофлоксацину.

У дослідженнях in vitro доведено активність левофлоксацину щодо E. coli, Enterobacter, Klebsiella, Proteus mirabilis, Pseudomonas aerogenosa, що є найчастішими збудниками ускладненої та неускладненої урогенітальної інфекції.

Нами проведено курс лікування левофлоксацином у дозі 250 мг 1 раз на добу протягом 10 днів 20 хворим (19 жінок та 1 чоловік) віком від 24 до 56 років (середній вік 41,3 роки) з ускладненою ІМП. У 19 пацієнтів мало місце загострення хронічного пієлонефриту на тлі тривалого хронічного циститу. Одному хворому препарат було призначено після контактної уретеролітотрипсії у зв’язку з розвитком інфекційно-запальних ускладнень. У дослідження були включені пацієнти з ускладненою ІМП на початкових стадіях розвитку запалення, які попередньо не приймали ніяких антибактеріальних препаратів.

Аналіз результатів проводився з урахуванням суб’єктивної оцінки ефективності та безпеки лікування пацієнтами та лікарем, а також даних об’єктивних досліджень: моніторингу аналізів крові та сечі, ультрасонографічного моніторингу, порівняльного аналізу даних посіву сечі, що виконувався до початку лікування та на 3, 10 та 17 добу терапії. Ефективність лікування левофлоксацином була визнана дуже хорошою у 90% пацієнтів, гарною – у 10%. Переносимість препарату, як і ефективність, оцінювалася дослідниками після останнього візиту. Вона була визнана дуже хорошою у 55% пацієнтів, гарною – у 40% та середньою – у 5%. До кінця курсу терапії у всіх пацієнтів були відсутні скарги на біль запального характеру, що мали місце на момент початку лікування. Моніторинг мікробіологічного дослідження сечі в період терапії левофлоксацином виявив позитивну динаміку, що виразилася в прогресивному зниженні бактеріурії та її повному зникненні через 7-10 днів прийому препарату. Відзначено нормалізацію показників загального аналізу сечі та лейкоцитарної формули крові.

При ультразвуковому моніторингу розмірів нирок і товщини ниркової паренхіми, що проводився протягом дослідження, також зареєстровані позитивні зміни – регрес до 7-10 дня лікування збільшення розмірів ураженої запальним процесом нирки і локального потовщення паренхіми.

Через 7-10 днів прийому левофлоксацину у 6 пацієнтів (30%) спостерігалися побічні реакції у вигляді нудоти, у 3 з них (15%) – епізоди діареї. Слід зазначити, що побічні реакції були легким. До кінця дослідження скарги на нудоту пред’являли 3 пацієнти, які тривалий час страждають на хронічний гастрит. Жодному з пацієнтів не знадобилося проведення спеціального лікування у зв’язку з вищезазначеними побічними реакціями, всі вони продовжували дослідження.

Аналогічні результати наводять у своїх роботах Richard G. та співавт. (1998), які застосовували препарат за подібною схемою та отримали клінічний ефект у 98,1% хворих. Такі високі результати пояснюються нетривалістю застосування левофлоксацину в урологічній практиці, що зумовлює відсутність стійких до нього штамів мікроорганізмів. Слід зазначити, що стійкість до фторхінолонів, пов’язана зі спонтанними мутаціями in vitro, трапляється вкрай рідко (Stratton, 1996).

У 12 пацієнток (середній вік 46,8 років) з нейрогенними розладами сечовипускання та персистуючими протягом останніх 2-3 років ІМП (цистит, уретрит) ми застосували левофлоксацин у дозі 250 мг 1 раз на день за альтернативною схемою, яка передбачала тривалий (4- 5 тижнів) безперервний прийом препарату. Аналогічні з дизайну дослідження було здійснено 1989 р. Hammerberg D. і співавт. та у 1991 р. Waites К.В. та співавт. з використанням іншого фторхінолону – норфлоксацину. Після проведеного нами тривалого курсу лікування левофлоксацином та у наступні 3 місяці спостереження клінічні та лабораторні ознаки ІМП були відсутні у 9 пацієнток (75%). Ще у 2 хворих (16,7%) було відмічено рецидив ІМП через 2 – 3 тижні після припинення прийому левофлоксацину. У однієї пацієнтки (8,6%) у процесі спостереження відзначено персистуючу ІМП.

За даними Aron та співавт. (2000), виконання біопсії простати без призначення антибіотиків призводить до значного збільшення частоти бактеріурії та бактеріємії. Частота розвитку ІМП у цьому випадку становить 8-26% (Kapoor D. та співавт., 1998; Isen K. та співавт., 1999). Більшістю авторів визнається необхідність проведення профілактичної антибактеріальної терапії, що включає, як мінімум, одноразовий прийом антибіотика широкого спектра дії (найчастіше фторхінолону) перед пункцією простати або під час неї.

Метою іншого дослідження, проведеного в урологічній клініці МГМСУ, була розробка оптимальної схеми підготовки пацієнта до трансректальної біопсії передміхурової залози зниження частоти розвитку сечової інфекції. Для досягнення зазначеної мети автори порівняли ефективність левофлоксацину та очисної клізми, що використовуються у різних режимах та поєднаннях. У клініці урології МДМСУ 108 пацієнтів шляхом випадкової вибірки було поділено на 4 групи:

Левофлоксацин у дозі 500 мг внутрішньо за 2 години до біопсії та очисна клізма.
Тільки очисна клізма.
Левофлоксацин у дозі 250 мг 1 раз на добу внутрішньо протягом 5 днів.
Левофлоксацин у дозі 250 мг 1 раз на добу внутрішньо протягом 48 годин.
Показання до біопсії були звичайними: підвищення рівня простатоспецифічного антигену (ПСА) вище 4 нг/мл та/або зміни простати при пальцевому ректальному дослідженні. Середній вік обстежених пацієнтів становить 64,4 року, середній рівень ПСА – 15,8 нг/мл. Біопсія виконувалася з 6-18 точок під ультразвуковим та пальцевим контролем в амбулаторних та стаціонарних умовах. Оскільки, за нашими даними та результатами зарубіжних авторів, частота інфекційних ускладнень залежить від кількості пункцій при біопсії [1], ми розглядали взаємозв’язок зазначених параметрів. Однак число хворих з різною кількістю точок при біопсії виявилося приблизно однаковим у всіх чотирьох групах.

З дослідження були виключені пацієнти, які приймали антибактеріальні препарати за 2 тижні до біопсії; хворі на імуносупресивні стани; що перенесли нещодавно (протягом 3 місяців) ІМП, а також пацієнти з постійним катетером, протезами клапанів серця і т.д.

Прийом левофлоксацину розпочинався за 2 години до біопсії, при тривалому прийомі тривав по 250 мг кожні 24 години. Очисна клізма виконувалася в 22 години напередодні дослідження та за 2 години до біопсії.

Оцінка бактеріурії в середній порції сечі проводилася до біопсії через 48 годин і 5 днів після маніпуляції. Протягом 3 діб після біопсії всі пацієнти 3 рази на день вимірювали температуру тіла (її підвищення оцінювалося як прояв бактеріємії). До біопсії та через 5 діб після її проведення бактеріурії не було відзначено в жодного з пацієнтів. У всіх лихоманливих хворих гіпертермія була купована не пізніше, ніж до 3-4 дня (випадків уросепсису, абсцесів передміхурової залози не спостерігали).

Проведене дослідження дозволило зробити висновок про те, що при виконанні трансректальної мультифокальної біопсії передміхурової залози профілактичне призначення антибактеріальних засобів показано у всіх випадках навіть пацієнтам із відсутністю факторів ризику сечової інфекції.

Згідно з раніше проведеними в клініці урології МДМСУ дослідженнями, у хворих, які мали в анамнезі інфекції сечостатевої системи (простатит, орхіт, епідидиміт, уретрит), ризик розвитку будь-якого ускладнення (гематурія, гостра затримка сечовипускання) був вищим у 1,8 раза, а ризик виникнення інфекційних ускладнень зростав у 8,3 рази порівняно з пацієнтами з необтяженим урологічним анамнезом.

Цікавим є те, що не було виявлено суттєвої різниці при призначенні левофлоксацину після біопсії протягом 48 годин і 5 днів, але цей факт вимагає подальшого вивчення. Слід зазначити, що пероральний прийом левофлоксацину в різних дозах виявився високоефективним для профілактики інфекційних ускладнень такої процедури, як часто трансректальна біопсія простати.

Таким чином, левофлоксацин у сучасній урологічній практиці можна застосовувати:

при підготовці хворих до комплексного уродинамічного дослідження;
при підготовці хворих до трансректальної біопсії передміхурової залози;
при виконанні ТУР передміхурової залози або сечового міхура;
при виконанні ендовезикального іонофорезу;
при виконанні ендовезикальної лазерної аблації;
для лікування гострого циститу та необструктивного пієлонефриту;
для превентивної терапії у пацієнток із часто рецидивуючим циститом;
при виконанні мінімізованих оперативних втручань у хворих із стресовим нетриманням сечі
Не викликає сумнівів, що з розвитком фармакології та появи нових лікарських препаратів пошук нових режимів антибіотикопрофілактики триватиме. При ІМП, особливо їх ускладнених формах, застосування левофлоксацину може забезпечити більш зручну та безпечну монотерапію та, ймовірно, дозволить скоротити витрати на лікування.

ЛІТЕРАТУРА

Берніков А.М., Раснер П.І., Говоров А.В., Бормотін А.В. Профілактична антибактеріальна терапія при трансректальній біопсії передміхурової залози // Фарматека. – 2002. – № 10. – С. 59-60.
Лопаткін НА., Дерев’янко І.І. Неускладнені та ускладнені інфекції сечостатевих шляхів. Принципи антибактеріальної терапії // РМЗ. – 1997. – № 24. – С. 1579-89.
Лоран О.Б., Пушкарь Д.Ю., Раснер П.І. Ускладнені інфекції сечовивідних шляхів// Клин. антимікр. хіміотерапія. – 1999. – № 3. – С. 91-94.
Матеріали міжнародного симпозіуму «Інфекції сечовивідних шляхів у ам- булаторних хворих». – М., 1999.
Страчунський Л.С., Рафальський В.В. Клінічне значення та антибактеріальна терапія гострих циститів // Клин. антимікр. хіміотерапія. – 1999. – № 3. – С. 84-90.
Goldstein FW. Antibiotic susceptibility of bacterial strains isolated from patients with community-acquired urinary tract infections in France. Multicentre Study Group. Eur J Clin Microbiol Infect Dis 2000;19:112-7.
Guimaraes T, Rios LA, Mendes W, et al. Once daily fleroxacin and twice daily ciprofloxacin are both effective in the treatment of complicated urinary tract infections. Int J Antimicrob Agents 2001;17:317-9.
Gupta K, Scholes, D, Stamm, WE. Increasing prevalence of antimicrobial resistance among uropathogens causing acute uncomplicated cystitis in women. JAMA 1999;281:736.
Gupta K, Sahm D, Mayfield D, Stamm WE. Antimicrobial resistance among uropathogens that cause community-acquired urinary tract infections in women: a nationwide analysis. Clin Infect Dis 2001;33:89.
Kahlmeter G. An international survey of the antimicrobial susceptibility of pathogens from uncomplicated urinary tract infections: the ECO.SENS Project. J Antimicrob Chemother 2003;51:69-76.
Kapoor DA, Klimberg IW, Malek GH, et al. Single-dose oral ciprofloxacin versus placebo for prophylaxis during transrectal prostate biopsy. Int J Urol 1998;5:441-3.
Karlowsky JA, Thornsberry C, Jones ME, Sahm DF. Susceptibility of antimicrobialresistant urinary Escherichia coli isolates to fluoroquinolones and nitrofurantoin. Antimicrob Agents Chemother 2002;46:2540-5.
Mombelli G, Pezzoli R, Pinoja-Lutz G, et al. Oral vs intravenous ciprofloxacin in the initial empirical management of severe pyelonephritis or complicated urinary tract infections: a prospective randomized clinical trial. Arch Intern Med 1999;159:53-8.
Naber KG. Which fluoroquinolones are suitable for the treatment of urinary tract infections? Int J Antimicrob Agents 2001;17:331-41.
Reid G, Habash M, Vachon D, et al. Oral fluoroquinolone therapy results in drug adsorption on ureteral stents and prevention of biofilm formation. Int J Antimicrob Agents 2001;17:317-9.
Richard GA, Mathew CP, Kirstein JM, et al. Single-dose fluoroquinolone therapy of acute uncomplicated urinary tract infection in women: results from a randomized, double- blind, multicenter trial comparing single-dose to 3-day fluoroquinolone regimens. Urology 2002;59:334-9.
Wagenlehner FM, Niemetz A, Dalhoff A, Naber KG. Spectrum and antibiotic resistance of uropathogens from hospitalized patients with urinary tract infections: 1994-2000. Int J Antimicrob Agents 2002;19:557-64.
Warren JW, Abrutyn E, Hebel JR, et al. Guidelines for antimicro-bial treatment of uncomplicated acute bacterial cystitis and acute pyelonephritis in women. Infectious Diseases Society of America (IDSA). Clin Infect Dis 1999;29:745.
Trinchieri A, Marchetti F. [Multicentric study for evaluation of levofloxacin in the treatment of complicated urinary tract infections]. Arch Ital Urol Androl 2003;75:49-52.
Schaeffer AJ. The expanding role of fluoroquinolones. Dis Mon 2003;49:129-47.
Muratani T, Iihara K, Nishimura T, et al. Faropenem 300 mg 3 times daily versus levofloxacin 100 mg 3 times daily in the treatment of urinary tract. infections in patients with neurogenic bladder and/or benign prostatic hypertrophy] Kansenshogaku Zasshi. 2002;76:928-38.